Оля Рондяк, історія успіху в житті та мистецтві

0
362

Ви переїхали в Україну з родиною в 1995 р. Яким було ваше перше враження?

— Коли я переїхала з моїм чоловіком у Київ у 1995 р., я була надзвичайно рада побачити країну, про яку чула так багато історій все своє життя. Мені було цікаво зустрітися з родичами, які живуть у Києві, Львові, Івано-Франківську і Коломиї. Я виховувалась в українській родині в Огайо і брала активну участь у всіх культурних заходах української діаспори. Я знала про намагання Радянського Союзу русифікувати Україну, і все ж, коли я приїхала в Київ і почула, що більшість людей розмовляє російською, мене це дуже вразило і мені було важко прийняти це місто як свій новий дім.

Упродовж 23 років, живучи переважно в Україні, я тісно спілкувалася з багатьма українцями. Вони навчили мене, що бути українцем — це набагато більше, ніж тільки розмовляти українською мовою і залишатися вірним національним традиціям. Досвід роботи митцем і психотерапевтом дав мені зрозуміти, що на мені лежить відповідальність продовжувати цю боротьбу за незалежність наших умів, тіл і душ.

Що надихнуло вас на працювати з делікатною темою «втрати ідентичності»? Як ми розуміємо, виставка ваших робіт «Ідентичність, перервана» присвячена цій проблемі?

— Коли я жила в Америці, казати, що я українка, було для мене цілком природно. Мої батьки вважали, що дуже важливо, щоб ми вивчили українську мову, історію, та культуру. В кожному великому місті існувала міцна українська спільнота.

Моя нова серія робіт «Ідентичність, перервана» бере початок з моєї особистої історії про те, як росла в США з українською ідентичністю, і як ця ідентичність пройшла перевірку на міцність, коли почалося моє буденне життя в Україні, яка щойно отримала незалежність в 90-х рр.

Багато з ваших робіт присвячено подіям на Майдані в 2004 та 2014 рр. Чи брали ви участь у цих подіях? Що вас вразило найбільше? Що надихнуло?

— Я працювала довгий час психотерапевтом, а малювати вперше почала під час Помаранчевої революції у 2004 р. Малювання стало для мене емоційною розрядкою, способом вираження моїх почуттів. Як художниця, я продовжую зазирати у підсвідомість, щоб побачити внутрішні почуття тих, кого я малюю. Я малюю до тих пір, поки не викристалізується особистість, і через поєднання колажу, монтажу і малярства я можу налаштувати зв’язок зі своїм внутрішнім світом і дозволити цим образам побачити світ.

Також читайте:  Дружина Посла Узбекистану про українську моду та узбецьку національну кухню

Можу процитувати, як про мене пишуть куратори сучасного мистецтва зі штату Делавер Катрін Пейдж та Гретчен Гупфел —

«…Рондяк втілює своє бачення, щоб розширити наше розуміння людського досвіду і незламності в пошуках вільного життя в суспільстві, яке пам’ятає своє минуле»

Ви популяризуєте Україну у всьому світі. Чи бачите ви свою місію як культурну дипломатію?

— На моє мистецтво сильно вплинула історія моєї родини, так само, як історія мого особистого життя. Україна, з якою я ідентифікувала себе в дитинстві, була Україною, яку покинула моя мати, коли їй було 11 років.

Вона приїхала на Острів Елліс з моїм дідусем у 16 років. Згодом мій дідусь і мати залишилися як біженці в Австрії у «Таборі переміщених осіб». Мою бабусю відправили до жіночого трудового табору в Мордовію. Коли вона втратила свою родину та дім і опинилася там, вона спромоглася створювати прекрасну вишивку, використовуючи риб’ячі кістки замість голки та мішки для картоплі як полотно, а нитки добувала з одягу. Їй вдалося таємно вивезти свої роботи, коли її випустили, і передати їх підпільному священику, який подорожував до Америки. Тож він таємно привіз їх до США і про цю історію написали в газеті «Чикаго Триб’юн» у 1980.

Моя бабуся, її сила та витривалість стали для мене джерелом великого натхнення.

І хоча Україна зараз знаходиться у стані війни з Росією на сході і бореться з залишками корупції, вона успішно продовжує свій шлях до реалізації себе як справжньої демократичної держави. Я була свідком цього переходу, бачила його своїми власними очима і думаю, що на мені лежить відповідальність поділитися цією історією, яка уособлює в собі так багато схожих історій, що мали місце в Україні.

Також читайте:  Наскільки складно бути дружиною Посла в ісламській країні?

Як американці, що не мають українського коріння, реагують на ваші картини? Чи їм цікаво, що відбувається в Україні?

— Коли я росла в Америці, я мала «два життя»: мій український світ та американський світ. Я ділилася своєю історією з американцями і взагалі з усіма людьми, хто проявляв зацікавлення та інтерес. Мій досвід показує, що люди погано собі уявляють, що відбувалося в цій частині світу.

Ви працювали над муралами в Києві. Що вас приваблює у вуличному мистецтві?

— Я вирішила брати участь в урбаністичному проекті «Art United Us» («Мистецтво об’єднує») після зустрічі з координатором проекту Гео Леросом під час відкриття моєї весняної виставки в 2016 р. в Американському домі у Києві. Будучи новачком у жанрі вуличного мистецтва, я довго не думала перед тим, як прийняти запрошення і внести свій вклад у створення муралу. Мені пропонували безліч локацій, але я вибрала стіну на вул. Борисоглібська, 10 а, на Подолі, історичному районі Києва. Мені здається, що розквіт вуличного мистецтва в Києві — це віддзеркалення нової України. Воно набагато більше осучаснює місто, ніж постійне підкреслювання соціальних зрушень у бік Європи, що продовжує відбуватися після Революції Гідності в 2013–2014 рр.

На початку 90-х рр. Росія впливала на Україну так сильно, що вона мало не втратила незалежність. Як Ви вважаєте, чи покращилась ситуація?

— Я створюю сучасні жіночі портрети з 2013 р. Для мене цей жіночий образ став метафорою для України, адже він уособлює відважний, вільний та рішучий дух. Я зрозуміла, що моє мистецтво — це вираження чогось набагато величнішого, ніж моє я. Хоча я завжди відчувала зв’язок з бабусею, яку ніколи не бачила, моє життя в Києві і натхнення, яке подарувала мені Україна, дозволили мені встановити з нею духовний зв’язок. Мені здається, що їй вдалося передати мені свій талант і створити такий собі ланцюг об’єднання. Я не лише зрозуміла, якою сильною жінкою вона була, але й скільки внутрішньої сили ховає в собі народ України.

Також читайте:  Як у Малайзії захищають права жінок, про улюблені страви української кухні та про те, чим вразила столиця України

На додаток до моїх робіт я створила ляльку-мотанку в натуральну величину. Історія цієї української старовинної тканинної ляльки-жінки знайшла глибокий відгук у моєму серці. Я зробила її як символічну захисницю України проти агресорів та об’єднувачку, що зцілює покоління. Протягом століть мільйони людей віддали своє життя за незалежність України, включаючи тисячі вбитих за останні декілька років, починаючи з Революції Гідності. Саме тому я обрала фігуру мотанки з гіпсу, адже цей матеріал використовують для гіпсових пов’язок, щоб лікувати зламані кістки.

Адже перший крок до зцілення — це усвідомлення свого болю.

Раніше Ви працювали в індустрії моди. Що було для вас найбільшим викликом?

— Мені подобався процес створення дизайну одягу і експериментування з тканинами. Ця діяльність також вплинула на моє мистецтво, яким займаюся зараз. Продовжую використовувати ідеї моделювання в моєму мистецтві, адже воно уособлює повторювання психологічних закономірностей та водночас неповторність кожної людини. Напевно, найбільший виклик, який залишається актуальним і зараз, — знайти баланс між часом та не забувати про комерційну складову мистецтва.

Мистецтво — невід’ємна частина мого життя. Я дуже рада, що знайшла свою ціль і сенс як художник. Я зрозуміла, що важливо вірити в те, що ти створюєш. Я вірю, що поки я інвестую свій час, дисципліну і трудову етику в свої роботи, моє мистецтво буде вдосконалюватися.

Оля виставляє свою роботу в Україні, в Європі і в Америці. Зараз роботи в українському інституті і в «Ann Street Gallery» в Ню Йорку і в Zorya Fine Art в Connecticut, в липні у Американському посольстві в Римі, в серпні у Львові, у грудні в “Context Art Miami” і в березні у Lite Haus Gallery в Берліні.