Мохаммад Захур – як починався його бізнес, благодійність та про українську політику

0
405

Уродженець Пакистану, британсько-український підприємець, мільярдер і філантроп Мохаммад Захур в ексклюзивному інтерв’ю для FD розповідає про те, як починався його бізнес, про благодійний проект, який ініціює його дружина, відома естрадна співачка Камалія, і про те, чому його не цікавить українська політика…

Ви починали свій бізнес в Україні в 1990-ті роки. Це був непростий час і для України, і для бізнесу. Що спонукало Вас розпочати бізнес у непростий час і в непростій країні?

— Бізнес ми починали не тут, а в Росії.

Сюди ми прийшли вже потім. У той час наша компанія була мостом між українськими і російськими організаціями. Після розпаду Радянського союзу виявилось, що багато суб’єктів підприємницької діяльності заборгували один одному. Наприклад, завод заборгував порту, залізниці і так далі. Ми купували руду, вугілля, ми оплачували залізничні перевезення, ми фінансували виробництво й доставку виробленого до портів. Так починалась наша діяльність по всій території колишнього Радянського Союзу, де були металургійні заводи. У ході цього донецький металургійний завод заборгував нам понад 20 млн доларів.

Отримати цей борг було неможливо, а оскільки завод виставили на приватизацію, ми вирішили його приватизувати і забрати свої гроші.

Вийшло не зовсім так, як планували. Завод був практично мертвим і нам довелося дуже багато у нього вкладати. Слава Богу, що у той час металургії не приділяли багато уваги, бо вклади в металургію — це довгі гроші, які, як правило, окупляються лише через 10 років. Тоді це було не цікаво. Алкоголь, нічні клуби, казино, гральні будинки — це представляло інтерес. Тому нам вдалося пережити весь складний період без особливої напруги. Складнощі у нас почалися лише тоді, коли сталь, назвемо це так, стала в моді — тобто, коли багатьом стало ясно, що на металургії можна розбагатіти. Але ми з цими ускладненнями впорались.

З якою частотою б’ється тепер пульс української економіки?

— Українська економіка зараз нагадує людину, якій роблять штучну вентиляцію легенів. Україна була дуже економічно сильною країною. Стартовий капітал України був кращим, ніж у багатьох пострадянських країнах.

У тому числі кращим, ніж у Росії. На жаль, в Україні не знайшлось жодного керівника, який би сприймав її як свою країну. Україну сприймали як чужий дім, де лежать коштовності, і ці коштовності можна вкрасти. Як тільки нам кажуть, що у нас відбувається підйом, то мова йде про те, що наша економіка знаходиться на дні. Тому дорога є лише одна — вгору. Внутрішній валовий продукт (ВВП) упав у нас на 15 % у 2014 році. Його приріст відбувається зі швидкістю 2–3 % на рік. Для того, щоб досягти довоєнного й дореволюційного рівня, нам потрібно щонайменше 5 років.

Ви один з небагатьох бізнесменів, які займаються меценатством і філантропією. Один з Ваших проектів — музична премія YUNA. Ви розглядаєте цей проект як суто філантропічний чи у ньому все ж є бізнес-інтереси?

— Меценатства там не було. Від початку це був комерційний проект. Ми починали його, керуючись найкращими міркуваннями.

В Україні дуже багато хороших артистів, серед них і моя дружина (відома співачка Камалія — Ред.). Але, на жаль, в Україні немає жодної нормальної премії. Також ми взяли до уваги й той факт, що російські премії (більш ніж на 50 %) дістаються українським зіркам. Чому вони не можуть отримувати свої національні премії у себе вдома? Виходячи з цього, ми вирішили, що Україна гідна і такої премії, і такого конкурсу. Нам хотілося, щоб ця премія була чесною і чистою, а не заангажованою. Хай там як, але протягом перших трьох років ніхто не повірив у чесність цієї премії. Всі артисти пропонували нам енну суму за неї. На четвертий рік вони все ж зрозуміли, що премія дійсно чесна. У нас 150 членів журі. Підкупити кожного з них практично неможливо. Всі члени журі зі світу, який називають шоу-бізнесом. Право кожного з них — мати власні симпатії. Щоправда, потім сталося так, що відомі артисти перестали ходити до нас. Вони стали побоюватись, що прийдуть на наш конкурс, а перемога дістанеться комусь з їх конкурентів. Тому і премію, і конкурс стали розглядати як стартовий майданчик для творчої молоді. Саме наш конкурс дав своєрідну «путівку в життя» для чудових виконавців Hard Kiss, Монатика, Івана Дорна, Onuka. Цій премії вже пішов сьомий рік, але ми її досі субсидуємо. На жаль, у нашої премії не було якогось одного каналу-партнера, який би показував наш конкурс. Якийсь час конкурс транслював канал «Інтер», але цей канал все ж більше розрахований на літніх людей. Потім нас транслювали молодіжні канали — Новий та М1. Але М1 віднедавна чомусь вважає нас своїми конкурентами. У цьому році наш конкурс мали транслювати на М1, але, через якісь не зовсім зрозумілі для нас вказівки з боку керівництва медіа-холдингу, трансляція так і не відбулася. Ми показали наш конкурс на Прямому каналі. Цьогоріч у нас з’явився потужний партнер — канал 1+1. У нас є погодження з цим каналом та багатьма радіостанціями, а також з видавництвами, які будуть нас повністю підтримувати. Таким чином у нас вже є досить потужна медійна підтримка, а цього цілком досить, щоб у нас з’явились і серйозні спонсори. Також у нас є домовленість з готелем Хілтон, який вже став одним зі спонсорів нашого конкурсу, і всі конкурсні заходи проходитимуть саме там. Я маю на увазі не сам концерт, а такі важливі складові конкурсу — препаті та афтепаті. Також цього року на другому етапі конкурсу з’явиться міжнародне журі.

Також читайте:  «Нам потрібний свій власний, український Ілон Маск», — Ірина Верещук

Ви також підтримували федерацію хокею України. Багато людей Вашого рівня більш схильні підтримувати футбол. Вони купують футбольні клуби, створюють футбольні команди. Ви ж захопились хокеєм. Чому?

— Ну, по-перше, у мене була футбольна команда. Вона була частиною нашого заводу. Це команда — донецький «Металург», яку ми врешті передали панові Таруті. Простіше кажучи, ми подарували йому цю команду, оскільки вона була збитковою. Якщо ви не займаєтесь відмиванням грошей, то вам нічого робити у футболі. А ми, на жаль чи на щастя, таким не займаємось.

Тому нам було простіше подарувати футбольну команду, ніж утримувати її. Хоч міні-футбольну команду ми донедавна утримували і вигравали першості й кубки. Ну, а по-друге, ще в ті часи, коли я був студентом, хокей утримував першість популярності, а не футбол. На жаль, Україна ніколи не була хокейною країною.

Навіть у київській хокейній команді «Сокіл» грали хлопці, скажімо, з Новокузнецька й таке інше. Ми вирішили змінити ситуацію на краще і багато зробили для цього. Камалія навіть подарувала хокейній асоціації кубок, виготовлений з чудового каменю, який добувають у Сибіру. Після нас хокеєм стали цікавитися. Пан Колесников і пан Тарута створили свої хокейні команди. Ще довгий час утримували жіночий гандбольний клуб «Академія» Ірпінь.

Також читайте:  Не треба бути заручницею стилю. У нас є свобода вибору

Коли йдеться про спорт, не можу не запитати Вас про таку незвичайну для України гру — крикет. Ви проводите щорічний турнір з крикету для іноземців, що проживають у нашій країні. Чи беруть у цьому турнірі участь українці?

— Дуже мало. У Кагарлику живе молодий священик родом з Австралії. У нього хороші стосунки з місцевою владою. Йому вдалося організувати більш-менш хороший стадіон, на якому він навчає українців грі в крикет. Коли ми влаштовуємо турнір, то ці українці приїздять до Києва і беруть у ньому участь. Та переважно в турнірі беруть участь іноземні підприємці й студенти, що навчаються в Україні.

Ми намагались увійти до світової крикет-асоціації, але поки це не вдається через замалу кількість гравців. Жіночу команду взагалі не вдалося створити, а створення жіночої команди — одна з обов’язкових умов для вступу до світової крикет-асоціації. Тому ми просто проводимо щорічний турнір, на який намагаємось привозити відомих гравців у крикет або з Пакистану, або зі Шрі-Ланки, або з Індії. Крикет така ж гра, як і футбол, і якщо людина дійсно віддана йому, то буде грати у будь-якій країні й на будь-якім полі.

Серед Ваших бізнес-інтересів часто згадують нерухомість та медіа. Зокрема, Ви проявляли інтерес до готелю «Лейпціг», протягом досить тривалого періоду були власником англомовного видання «Kyiv Post». Ви позбулися цих активів. Чому?

— Медіа взагалі не приносять прибутків.

«Kyiv Post» — це й було справжнє меценатство.

Це видання не було для мене бізнесом. Я його взяв, бо воно закривалось. Я купив цей бренд і ми продовжили його діяльність у тому дусі, в якому видання працювало з часів заснування. Можливо, при нас публікації навіть стали гострішими. Нам пощастило, бо президентом у той час був Віктор Янукович і багато видань були придушені. Наша газета продовжувала писати все, що хотіла. До того ж, ми дали зрозуміти Януковичу, що тиск на газету чи спроба закрити її матимуть негативний резонанс у світі. Нам пощастило ще й у тому, що читачів англійською в Україні небагато. Наша газета була розрахована на експатів, на студентів, що вивчають іноземну мову, на співробітників зарубіжних посольств, акредитованих в Україні, міністерств іноземних справ інших держав, бізнесу за кордоном і діаспору. Такою була наша аудиторія. 70 % наших читачів взагалі перебували за кордоном. Виходячи з цього, люди Януковича зрозуміли, що жодного впливу на маси ця газета не має, і дали спокій. Безумовно, були спроби тиску на газету. Були й спроби викупити її. Але ми це витримали. У «Kyiv Post» ми вклали більше п’яти мільйонів доларів і щороку сума вкладень збільшувалась. Я багатьом іноземцям пропонував викупити газету, людям, які могли б продовжувати нашу лінію в газеті. Були потенційні покупці, але я не був певний, що вони підтримуватимуть видання на належному рівні. Людина, якій я врешті продав «Kyiv Post», тримає своє слово і утримує ту встановлену нами високу планку.

Мене часто запитували — навіщо я виставляю умови при продажу газети? Я відповідав, що ця газета належала мені дев’ять років і мені не хочеться, щоб з нею сталось щось погане.

Що ж до нерухомості, то в Україні вона впала в ціні у 4 а то й у 5 разів. Все, що коштувало 100 мільйонів, коштує 20. Нерухомість піднімається в ціні не з такою швидкістю, з якою впала.

Також читайте:  Ющенко Віктор Андрійович - Ексклюзивне інтерв'ю для журнала "Модна дипломатія"

Через 5 років, можливо, нерухомість вийде за цінами на рівень 2014 року. Щодо готелю «Лейпціг», то ми його не продали. Тут ЗМІ помиляються. Ми шукаємо партнерів і покупців, але не хотіли б продавати його надто дешево. Навіть сьогодні з «Лейпцігу» можна зробити тризірковий готель і в такому стані перечекати найближчі 5 років, дочекатися стабілізації цін на нерухомість і трансформувати «Лейпціг» уже в п’ятизірковий готель.

Наші плани — перетворити його на суперелітні апартаменти. На жаль, жоден з цих планів не забезпечить нам прибутків. Ми вже вклали у «Лейпціг» 90 мільйонів, але повернення цих грошей поки не видно.

Які благодійні заходи Ви плануєте цього року?

— Благодійністю більше займається моя дружина, Камалія. Я просто її підтримую. Нині вона займається дитячим кардіоцентром. Ми допомагаємо й будемо допомагати й далі цьому кардіоцентру у плані закупівлі обладнання.

Ми контролюємо доставку й встановлення цього обладнання. Ті 10 моніторів загальною вартістю 15 мільйонів гривень, подарованих нами цього року, здатні рятувати до 100 життів на рік — на одному апараті. За 10 років можна буде врятувати до 1000 людей на одному апараті. Загалом — 10 тисяч осіб за 10 років. 10 тисяч щасливих сімей — для нас це дуже важливо. На жаль, ми не завжди можемо перевірити, чи доходить наша благодійна допомога за призначенням. Ми не завжди знаємо, чи використовується ця допомога за призначенням. У випадку з кардіоцентром ми знаємо, що наші гроші допоможуть масово рятувати дітей, а діти — це саме та категорія, якій Камалія прагне допомагати. Тут ми бачимо результат.

Ви ніколи не хотіли увійти до української політики? Можливо, не особисто, а шляхом створення політичної партії?

— Критикувати завжди значно легше, ніж створювати. Бачити й констатувати недоліки не так складно, як усувати їх. Мені ніколи не хотілося займатися політикою — ні в Україні, ні в своїй країні, ні в Англії. Я, що зветься, безпартійна людина, незалежно від моїх особистих симпатій. Мій досвід участі в політиці обмежувався участю у підтримці першого президента незалежної України Леоніда Кравчука, коли він змагався з Леонідом Кучмою. Нас запросили на телебачення й попросили висловитись на підтримку Кравчука. Але ті вибори він програв, після чого я зрозумів, що політика — не для мене. Це був хороший урок. Втім, у 2004 році, під час вже іншого протистояння між Ющенком і Януковичем, ми були єдиними, на чиїй території у Донецьку зміг виступити Ющенко.

Яким Ви бачите майбутнє України?

— Врешті-решт, Україна буде успішною країною, вона має всі складові, щоб стати сильною й процвітати, але через людську скнарість Україна нині є державою, що не відбулася. Не вкладається в голові, як маючи все необхідне для успіху, Україна не може досягти його. Тому потрібна лише одна людина, яка прийде в політику не для того, щоб примножити своє багатство, а для того, щоб дбати про країну. Очільник компанії «Старбакс» Howard Schultz пішов зі свого бізнесу і має намір балотуватися у президенти США на виборах 2020 не для збільшення власних доходів. Він йде в політику, бо не згоден з діями чинного Президента США і хоче підняти престиж своєї країни. Коли у вас з’явиться така людина, Україна стане успішною країною.