Мохаммад Захур – як починався його бізнес, благодійність та про українську політику

0
115

Уродженець Пакистану, британсько-український підприємець, мільярдер і філантроп Мохаммад Захур в ексклюзивному інтерв’ю для FD розповідає про те, як починався його бізнес, про благодійний проект, який ініціює його дружина, відома естрадна співачка Камалія, і про те, чому його не цікавить українська політика…

Ви починали свій бізнес в Україні в 1990-ті роки. Це був непростий час і для України, і для бізнесу. Що спонукало Вас розпочати бізнес у непростий час і в непростій країні?

— Бізнес ми починали не тут, а в Росії.

Сюди ми прийшли вже потім. У той час наша компанія була мостом між українськими і російськими організаціями. Після розпаду Радянського союзу виявилось, що багато суб’єктів підприємницької діяльності заборгували один одному. Наприклад, завод заборгував порту, залізниці і так далі. Ми купували руду, вугілля, ми оплачували залізничні перевезення, ми фінансували виробництво й доставку виробленого до портів. Так починалась наша діяльність по всій території колишнього Радянського Союзу, де були металургійні заводи. У ході цього донецький металургійний завод заборгував нам понад 20 млн доларів.

Отримати цей борг було неможливо, а оскільки завод виставили на приватизацію, ми вирішили його приватизувати і забрати свої гроші.

Вийшло не зовсім так, як планували. Завод був практично мертвим і нам довелося дуже багато у нього вкладати. Слава Богу, що у той час металургії не приділяли багато уваги, бо вклади в металургію — це довгі гроші, які, як правило, окупляються лише через 10 років. Тоді це було не цікаво. Алкоголь, нічні клуби, казино, гральні будинки — це представляло інтерес. Тому нам вдалося пережити весь складний період без особливої напруги. Складнощі у нас почалися лише тоді, коли сталь, назвемо це так, стала в моді — тобто, коли багатьом стало ясно, що на металургії можна розбагатіти. Але ми з цими ускладненнями впорались.

З якою частотою б’ється тепер пульс української економіки?

— Українська економіка зараз нагадує людину, якій роблять штучну вентиляцію легенів. Україна була дуже економічно сильною країною. Стартовий капітал України був кращим, ніж у багатьох пострадянських країнах.

У тому числі кращим, ніж у Росії. На жаль, в Україні не знайшлось жодного керівника, який би сприймав її як свою країну. Україну сприймали як чужий дім, де лежать коштовності, і ці коштовності можна вкрасти. Як тільки нам кажуть, що у нас відбувається підйом, то мова йде про те, що наша економіка знаходиться на дні. Тому дорога є лише одна — вгору. Внутрішній валовий продукт (ВВП) упав у нас на 15 % у 2014 році. Його приріст відбувається зі швидкістю 2–3 % на рік. Для того, щоб досягти довоєнного й дореволюційного рівня, нам потрібно щонайменше 5 років.

Ви один з небагатьох бізнесменів, які займаються меценатством і філантропією. Один з Ваших проектів — музична премія YUNA. Ви розглядаєте цей проект як суто філантропічний чи у ньому все ж є бізнес-інтереси?

— Меценатства там не було. Від початку це був комерційний проект. Ми починали його, керуючись найкращими міркуваннями.

В Україні дуже багато хороших артистів, серед них і моя дружина (відома співачка Камалія — Ред.). Але, на жаль, в Україні немає жодної нормальної премії. Також ми взяли до уваги й той факт, що російські премії (більш ніж на 50 %) дістаються українським зіркам. Чому вони не можуть отримувати свої національні премії у себе вдома? Виходячи з цього, ми вирішили, що Україна гідна і такої премії, і такого конкурсу. Нам хотілося, щоб ця премія була чесною і чистою, а не заангажованою. Хай там як, але протягом перших трьох років ніхто не повірив у чесність цієї премії. Всі артисти пропонували нам енну суму за неї. На четвертий рік вони все ж зрозуміли, що премія дійсно чесна. У нас 150 членів журі. Підкупити кожного з них практично неможливо. Всі члени журі зі світу, який називають шоу-бізнесом. Право кожного з них — мати власні симпатії. Щоправда, потім сталося так, що відомі артисти перестали ходити до нас. Вони стали побоюватись, що прийдуть на наш конкурс, а перемога дістанеться комусь з їх конкурентів. Тому і премію, і конкурс стали розглядати як стартовий майданчик для творчої молоді. Саме наш конкурс дав своєрідну «путівку в життя» для чудових виконавців Hard Kiss, Монатика, Івана Дорна, Onuka. Цій премії вже пішов сьомий рік, але ми її досі субсидуємо. На жаль, у нашої премії не було якогось одного каналу-партнера, який би показував наш конкурс. Якийсь час конкурс транслював канал «Інтер», але цей канал все ж більше розрахований на літніх людей. Потім нас транслювали молодіжні канали — Новий та М1. Але М1 віднедавна чомусь вважає нас своїми конкурентами. У цьому році наш конкурс мали транслювати на М1, але, через якісь не зовсім зрозумілі для нас вказівки з боку керівництва медіа-холдингу, трансляція так і не відбулася. Ми показали наш конкурс на Прямому каналі. Цьогоріч у нас з’явився потужний партнер — канал 1+1. У нас є погодження з цим каналом та багатьма радіостанціями, а також з видавництвами, які будуть нас повністю підтримувати. Таким чином у нас вже є досить потужна медійна підтримка, а цього цілком досить, щоб у нас з’явились і серйозні спонсори. Також у нас є домовленість з готелем Хілтон, який вже став одним зі спонсорів нашого конкурсу, і всі конкурсні заходи проходитимуть саме там. Я маю на увазі не сам концерт, а такі важливі складові конкурсу — препаті та афтепаті. Також цього року на другому етапі конкурсу з’явиться міжнародне журі.

Також читайте:  Посол Королівства Бельгія, Люк Якобс, розповідає про співпрацю Києва та Брюсселя

Ви також підтримували федерацію хокею України. Багато людей Вашого рівня більш схильні підтримувати футбол. Вони купують футбольні клуби, створюють футбольні команди. Ви ж захопились хокеєм. Чому?

— Ну, по-перше, у мене була футбольна команда. Вона була частиною нашого заводу. Це команда — донецький «Металург», яку ми врешті передали панові Таруті. Простіше кажучи, ми подарували йому цю команду, оскільки вона була збитковою. Якщо ви не займаєтесь відмиванням грошей, то вам нічого робити у футболі. А ми, на жаль чи на щастя, таким не займаємось.

Тому нам було простіше подарувати футбольну команду, ніж утримувати її. Хоч міні-футбольну команду ми донедавна утримували і вигравали першості й кубки. Ну, а по-друге, ще в ті часи, коли я був студентом, хокей утримував першість популярності, а не футбол. На жаль, Україна ніколи не була хокейною країною.

Навіть у київській хокейній команді «Сокіл» грали хлопці, скажімо, з Новокузнецька й таке інше. Ми вирішили змінити ситуацію на краще і багато зробили для цього. Камалія навіть подарувала хокейній асоціації кубок, виготовлений з чудового каменю, який добувають у Сибіру. Після нас хокеєм стали цікавитися. Пан Колесников і пан Тарута створили свої хокейні команди. Ще довгий час утримували жіночий гандбольний клуб «Академія» Ірпінь.

Коли йдеться про спорт, не можу не запитати Вас про таку незвичайну для України гру — крикет. Ви проводите щорічний турнір з крикету для іноземців, що проживають у нашій країні. Чи беруть у цьому турнірі участь українці?

Також читайте:  Євробачення 2017. Ексклюзивні коментарі відомих діячів

— Дуже мало. У Кагарлику живе молодий священик родом з Австралії. У нього хороші стосунки з місцевою владою. Йому вдалося організувати більш-менш хороший стадіон, на якому він навчає українців грі в крикет. Коли ми влаштовуємо турнір, то ці українці приїздять до Києва і беруть у ньому участь. Та переважно в турнірі беруть участь іноземні підприємці й студенти, що навчаються в Україні.

Ми намагались увійти до світової крикет-асоціації, але поки це не вдається через замалу кількість гравців. Жіночу команду взагалі не вдалося створити, а створення жіночої команди — одна з обов’язкових умов для вступу до світової крикет-асоціації. Тому ми просто проводимо щорічний турнір, на який намагаємось привозити відомих гравців у крикет або з Пакистану, або зі Шрі-Ланки, або з Індії. Крикет така ж гра, як і футбол, і якщо людина дійсно віддана йому, то буде грати у будь-якій країні й на будь-якім полі.

Серед Ваших бізнес-інтересів часто згадують нерухомість та медіа. Зокрема, Ви проявляли інтерес до готелю «Лейпціг», протягом досить тривалого періоду були власником англомовного видання «Kyiv Post». Ви позбулися цих активів. Чому?

— Медіа взагалі не приносять прибутків.

«Kyiv Post» — це й було справжнє меценатство.

Це видання не було для мене бізнесом. Я його взяв, бо воно закривалось. Я купив цей бренд і ми продовжили його діяльність у тому дусі, в якому видання працювало з часів заснування. Можливо, при нас публікації навіть стали гострішими. Нам пощастило, бо президентом у той час був Віктор Янукович і багато видань були придушені. Наша газета продовжувала писати все, що хотіла. До того ж, ми дали зрозуміти Януковичу, що тиск на газету чи спроба закрити її матимуть негативний резонанс у світі. Нам пощастило ще й у тому, що читачів англійською в Україні небагато. Наша газета була розрахована на експатів, на студентів, що вивчають іноземну мову, на співробітників зарубіжних посольств, акредитованих в Україні, міністерств іноземних справ інших держав, бізнесу за кордоном і діаспору. Такою була наша аудиторія. 70 % наших читачів взагалі перебували за кордоном. Виходячи з цього, люди Януковича зрозуміли, що жодного впливу на маси ця газета не має, і дали спокій. Безумовно, були спроби тиску на газету. Були й спроби викупити її. Але ми це витримали. У «Kyiv Post» ми вклали більше п’яти мільйонів доларів і щороку сума вкладень збільшувалась. Я багатьом іноземцям пропонував викупити газету, людям, які могли б продовжувати нашу лінію в газеті. Були потенційні покупці, але я не був певний, що вони підтримуватимуть видання на належному рівні. Людина, якій я врешті продав «Kyiv Post», тримає своє слово і утримує ту встановлену нами високу планку.

Мене часто запитували — навіщо я виставляю умови при продажу газети? Я відповідав, що ця газета належала мені дев’ять років і мені не хочеться, щоб з нею сталось щось погане.

Що ж до нерухомості, то в Україні вона впала в ціні у 4 а то й у 5 разів. Все, що коштувало 100 мільйонів, коштує 20. Нерухомість піднімається в ціні не з такою швидкістю, з якою впала.

Через 5 років, можливо, нерухомість вийде за цінами на рівень 2014 року. Щодо готелю «Лейпціг», то ми його не продали. Тут ЗМІ помиляються. Ми шукаємо партнерів і покупців, але не хотіли б продавати його надто дешево. Навіть сьогодні з «Лейпцігу» можна зробити тризірковий готель і в такому стані перечекати найближчі 5 років, дочекатися стабілізації цін на нерухомість і трансформувати «Лейпціг» уже в п’ятизірковий готель.

Також читайте:  ПОРОШЕНКО Петро Олексійович. Коментарі

Наші плани — перетворити його на суперелітні апартаменти. На жаль, жоден з цих планів не забезпечить нам прибутків. Ми вже вклали у «Лейпціг» 90 мільйонів, але повернення цих грошей поки не видно.

Які благодійні заходи Ви плануєте цього року?

— Благодійністю більше займається моя дружина, Камалія. Я просто її підтримую. Нині вона займається дитячим кардіоцентром. Ми допомагаємо й будемо допомагати й далі цьому кардіоцентру у плані закупівлі обладнання.

Ми контролюємо доставку й встановлення цього обладнання. Ті 10 моніторів загальною вартістю 15 мільйонів гривень, подарованих нами цього року, здатні рятувати до 100 життів на рік — на одному апараті. За 10 років можна буде врятувати до 1000 людей на одному апараті. Загалом — 10 тисяч осіб за 10 років. 10 тисяч щасливих сімей — для нас це дуже важливо. На жаль, ми не завжди можемо перевірити, чи доходить наша благодійна допомога за призначенням. Ми не завжди знаємо, чи використовується ця допомога за призначенням. У випадку з кардіоцентром ми знаємо, що наші гроші допоможуть масово рятувати дітей, а діти — це саме та категорія, якій Камалія прагне допомагати. Тут ми бачимо результат.

Ви ніколи не хотіли увійти до української політики? Можливо, не особисто, а шляхом створення політичної партії?

— Критикувати завжди значно легше, ніж створювати. Бачити й констатувати недоліки не так складно, як усувати їх. Мені ніколи не хотілося займатися політикою — ні в Україні, ні в своїй країні, ні в Англії. Я, що зветься, безпартійна людина, незалежно від моїх особистих симпатій. Мій досвід участі в політиці обмежувався участю у підтримці першого президента незалежної України Леоніда Кравчука, коли він змагався з Леонідом Кучмою. Нас запросили на телебачення й попросили висловитись на підтримку Кравчука. Але ті вибори він програв, після чого я зрозумів, що політика — не для мене. Це був хороший урок. Втім, у 2004 році, під час вже іншого протистояння між Ющенком і Януковичем, ми були єдиними, на чиїй території у Донецьку зміг виступити Ющенко.

Яким Ви бачите майбутнє України?

— Врешті-решт, Україна буде успішною країною, вона має всі складові, щоб стати сильною й процвітати, але через людську скнарість Україна нині є державою, що не відбулася. Не вкладається в голові, як маючи все необхідне для успіху, Україна не може досягти його. Тому потрібна лише одна людина, яка прийде в політику не для того, щоб примножити своє багатство, а для того, щоб дбати про країну. Очільник компанії «Старбакс» Howard Schultz пішов зі свого бізнесу і має намір балотуватися у президенти США на виборах 2020 не для збільшення власних доходів. Він йде в політику, бо не згоден з діями чинного Президента США і хоче підняти престиж своєї країни. Коли у вас з’явиться така людина, Україна стане успішною країною.