«Нам потрібний свій власний, український Ілон Маск», — Ірина Верещук

0
225

«Українці приречені на успіх. Якою жертвою, ціною і коли це трапиться — залежить від нас»

Україні потрібна стратегія власного розвитку. Країна має величезний потенціал. Куди його спрямувати та як досягти успіху, вивчають учасники Міжнародного центру балтійсько-чорноморських досліджень та консенсусних практик. Про те, чим займається центр та яке місце України у світі, говоримо із його президентом Іриною Верещук. 

Чим займається Центр?

— Ми створили міжнародну платформу. У нас є Рада головних старійшин, до якої входить 15 президентів нашого балтійсько-чорноморського простору. Вирішили, що будемо відкриті й для Росії. Але для Росії такої, яка буде готова працювати інституційно та демократично змінюватись. Не агресивно, не через танки і зброю, а через дипломатію й спільні проекти. Ядро центру — це Станіслав Шушкевич (Білорусь), Геннадій Бурбуліс (Росія) та Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко (Україна). Як бачите, серед цього ядра — троє людей-підписантів Біловезької угоди, яка фактично засвідчила юридичний розпад Радянського Союзу. Тому вважаю, що саме з цього часу починається відлік незалежної України.

Ми маємо шанс для побудови нового життя у пошуках діалогу і миру. І саме тому основне гасло нашого Центру — «Через діалог — до миру і довіри».

Яке головне завдання ставить перед собою Центр?

— Здавалося б, ми розмовляємо однією мовою — усі переходимо на англійську і спокійно говоримо. Але це різне відчуття тих самих слів. Ми поставили мету створити передумови для діалогу. Зараз говорять гармати. І ми вирішили: що гучніше звучатиме з нашої платформи кожна людина, тим тихшими будуть звуки гармат.

Формуємо таку платформу, розуміючи, що жертва нині не лише Україна. Від санкцій потерпають усі. Вирішити проблему лише в Україні не вдасться. Нам треба було вийти на міжнародний балтійсько-чорноморський рівень. Бо Західна Європа — це зовсім інший світ. Навіть у самій Європі кажуть, що вони на різних швидкостях розвиваються. Ми все це передбачили і зрозуміли, що якщо зараз цього не створимо, то не буде результату в майбутньому. А так зможемо не допускати таких конфліктів, як, наприклад, нині щодо історичних пам’яток.

Як це практично має реалізовуватись?

— Фактично це виглядає так: я сказала про нашу Раду старійшин, а наступним органом є Рада експертів. Ми беремо квінтесенцію, яку нам надають ці авторитетні люди, разом з викладачами, інтелігентами, опініонмейкерами, експертами. Напрацьовуємо матеріал, який потім представляємо, наприклад, урядам, прем’єр-міністрам чи президентам як матеріал до роздумів і до можливого прийняття рішень. Бо, наприклад, не все може сказати чинний Президент. Ця платформа покликана допомогти знайти рішення, які будуть прийнятними для всіх.

Також читайте:  Кавалерійським наскоком нічого не зміниш. Потрібні час, терпіння і наполегливість

Назвіть найбільш глобальні виклики, які стоять перед нашою країною?

— Внутрішні чи зовнішні? З внутрішніх головний — наша демографічна криза. Коли люди мільйонами виїздять, коли дітей народжується набагато менше, ніж старішає населення. На одного працівника вже не два пенсіонери. І щодня маліємо на одного професора, лікаря. Бо всі вони їдуть за кордон. Займаються там підняттям економіки замість того, щоб дати шанс Україні.

А зовнішній виклик — це відсутність стратегічного бачення, куди рухатись. Наприклад: офіційна стратегія держави стверджує, що напрям руху в ЄС і НАТО. Офіційна стратегія ЄС і НАТО така: «Ми не можемо прийняти Україну і не приймемо ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра». Просто дратувати Росію наміром вступу до НАТО — вже не смішно й не цікаво.

Для чого розповідати, що проведемо референдум , як нас нікуди не беруть? І коли чітко кажуть: «Не йдете ви до НАТО», то який сенс проситись?

Держава повинна тримати форпост і не змінювати щодня своїх стратегій. Ми не бізнес-утворення, яке може змінити свою тактику, бренд, і таким чином стати іншими.

Як тоді бути в цій ситуації?

— Ми зрозуміли, що можемо допомогти нашій державі. Вивчили ситуацію, «чому нас не беруть до НАТО». Зрозуміли, що це не відповідь і що це не серйозно, якщо нам кажуть: «У вас війна на сході, тому вас не беруть до НАТО». Вихід — повинні вибудувати співпрацю із США. Це країна, яка готова підтримувати демократичні процеси. І неважливо, хто буде президентом Америки. Річ у тім, що це — Америка. Протягом понад чверті століття ми постійно відчуваємо підтримку цієї держави. США зацікавлені нами як партнерами, нехай не стратегічними.

Тобто, наш вектор зовнішньої політики має бути направлений на США?

— Ми повинні шукати в Сполучених Штатах Америки партнера, який допоможе інституційно. Бо, як бачимо, мільярди вливань нічого не дають. Тому варто виробити стратегію, у якій основним пріоритетом визначити США як країну-партнера, яка допомагатиме змінюватись. Варто визначити собі партнером також ЄС. І обов’язково ця платформа, яку ми маємо створити з нашими найближчими сусідами Балтійсько-Чорноморського альянсу: Польщею, Чехією, Румунією, Угорщиною, Молдовою, Білоруссю, Грузією. Україна приблизно на однаковому рівні розвитку з цими країнами, тому зможемо підтягнутися безболісно, якщо почнемо зміни. Також слід виробити політику добросусідства: визначити, що ми вважаємо добросусідством, що ставимо червоною межею і ніколи не будемо вважати добросусідством, і пояснити це нашим партнерам, сусідам.

Також читайте:  Що таке Український Інститут та чим він відрізнятиметься від Британської Ради та від Гьоте-Інституту?

Де б мало бути місце України на міжнародній арені?

— Ніхто з експертів не візьметься сказати, що буде за п’ять років. Ніхто не знає, як буде розвиватись війна. Враховуючи нашу економічну й демографічну ситуацію, найкраще шукати своє місце серед партнерів і держав, які є найближчими до нас. Не сподіваючись на великі профіти.

Над брендом треба працювати. Але якщо ми над своїм брендом не працюємо, то за нас це робить наш «товариш, друг і брат» — Російська Федерація, настільки заполонивши інформаційний простір, що починаємо казати: «Україна», а у відповідь: «Ммм… Україна… Сумнівно, що ви щось зробите».

Нам треба це виправляти.

— Це перше, що треба робити. Потрібно пояснити, що українці — нормальні європейці, що у нас дійсно не вбивають на вулицях, як оце все розписують, що у нас можна провести Євробачення і нікого не вб’ють. Ці речі дуже знакові. Ми даємо собі набагато вищі оцінки, ніж нас оцінюють зовні. Бо після 2014 року, після Революції, це був такий неймовірний стрибок, коли, куди б не приїхали, всі знають Україну. Я тоді була на молитовному сніданку у президента США.

Не треба було нікому пояснювати, яку країну ми представляємо. Навіть з Африки всі знали: «О! Україна! Та ви такі круті! У вас така сила духу! Ми тут про вас говоримо». І це був дуже сильний сплеск. Зараз ми почали його втрачати. Ще не до кінця, але втрачаємо. Необхідна системна робота над «нашим візерунком у світі», як кажуть поляки.

Ви кажете «Нам не треба до НАТО чи ЄС, щоб стати щасливими». Якою має бути українська мрія?

— Для мене, навіяно останніми подіями, — це наш український Ілон Маск. І він запускає мобільний космодром, який ми винайшли і стали єдиними у світі носіями цих технологій. Адже усе для цього є. Україна космічна держава і втрачає цей потенціал з кожним днем. А з запуском Falcon Heavy взагалі втрачає це в геометричній прогресії — а всі радіють!

Також читайте:  КУЧМА Леонід Данилович - Ексклюзив для "Модна дипломатія"

Наша українська мрія — це те, що ми бачимо в майбутньому. Не сьогодні. Бо сьогодні все сіре. Не в минулому. Бо в минулому лише біль, страждання і сльози. Ми занадто консервативні. Нам треба мрію, яка нас всіх об’єднає…

У нас дуже великий потенціал у людей. Я вірю в це. Просто з кожним роком все більше людей зневірюються і їдуть з країни. І ось цей бренд загублених у просторі й часі українців є дуже негативним. В Америці кажуть: «Він з України? У нього коріння українське? Але він вже наш, громадянин Америки». І шкода. Він потім приїздить і каже про це: «Я ж звідси, я Степан Возняк». А поїхав туди: «Я Стів, я мільярдер». От чого нам не вистачає: вчепитися зубами за таких людей створити їм оази.

Якими перемогами можемо пишатися?

— Найперше, маємо сталу перемогу у спорті і це вже бренд. Коли кажемо: «Україна», у відповідь: «Кличко, Клочкова, Шевченко». Зараз уже — Усик, сестри Музичук, Світоліна. По-друге, маємо нашу самобутню культуру. Я зараз кажу про модні тренди. Наприклад, вишиванка стала нашим брендом. У Нью-Йорку на фешн-вік були наші вишиванки. І найважливіша перемога — Майдан. Маємо певну внутрішню потребу до цієї козаччини. Бо ми не терпимо диктатури, у нас є потяг до демократії. Ми носії демократичного коду.

Яке головне завдання для України на цей рік?

— Не скотитися у новий Майдан. Я вважаю, це буде абсолютно болісно і абсолютно непотрібно. Цим скористаються тільки наші вороги. Такого допустити не можна. Тут уже всі мають включитися. Ми маємо зараз зупинитися, зрозуміти, що процес іде і він вже незворотній. Слід дотримуватись узятих зобов’язань, правила єдині для всіх. Ми приречені на успіх. Просто коли і як? Якою жертвою, ціною і коли це трапиться — залежить від нас. Ні від кого більше.