ПОРОШЕНКО Петро Олексійович. Коментарі

0
812

П’ятому президенту України довелося очолити державу у найскладніший період новітньої історії. Фактично, під час війни — під час великої, кривавої та більш ніж жорстокої війни, коли на кону є і буде не лише територіальна цілісність України, але й самий факт існування нашої держави на політичній карті світу.

Обранню Петра Порошенка на президентську посаду передувала ціла низка драматичних подій, зокрема «революція гідності» та так звана «російська весна». Перша подія стосується відсторонення від влади донецького клану та суттєвої геополітичної переорієнтації України, починаючи від 2010 року. Друга — вводу військ Російської Федерації на українську територію та окупації кримського півострова й часткової окупації Донецької та Луганської областей.

Під час «революції гідності» майбутній президент не перебував у самому центрі великої смути. Звісно ж, якщо не рахувати драматичних подій грудня 2013 року, коли розлючений натовп намагався прорвати кордони спецпризначенців біля будівлі Адміністрації Президента України. Порошенко марно заспокоював натовп і трохи що не став жертвою цього натовпу. Менше ніж за рік він стане Президентом України та Верховним Головнокомандувачем її Збройних Сил, а молоді люди, яких він марно намагався вгамувати – бійцями добровольчих батальйонів ЗСУ. Фактично його підлеглими. Історія любить жарти на межі «чорного гумору». Особливо вітчизняна.

Дострокові президентські вибори-2014 проводилися не в останню чергу задля того, аби ЄС та США мали привід казати про легітим ну владу у Києві. Порошенко виграв ці вибори за один тур — втім, мало хто бачив у ньому народного месію, на кшталт Ющенка, або ж антинародного антихриста — на кшталт Януковича. Українців, переважно, цікавило те, чи продасть він свій бізнес, чи зупинить падіння гривні, чи дійдуть під його проводом ЗСУ до східного кордону. Від Порошенка ніхто не чекав жодного дива.

Також читайте:  «Українська Бельгія», або «Десята Бельгійська провінція»

У серпні 2014 російські війська збільшили свою присутність на українському сході — збільшили рівно настільки, аби замкнути добровольчі батальйони у пекельному котлі під Іловайськом та проковтнути частину азовського узбережжя. Наступ української армії, який почався поверненням північної Луганщини та східної Донеччини, зупинився. Війна перейшла на свою окопну стадію. Ця стадія триває й до сьогодні. Проте, у серпні 2014 здавався ймовірним прорив російської армії до Дніпра.

Цього не сталося. Дипломат за освітою, п’ятий президент надав перевагу дипломатичним засобам тиску на РФ. Вони спрацювали — але спрацювали лише у поєднанні з тією тактикою жорсткої оборони, яка мала б виснажити ворога. Ця тактика вартувала нам ще одного котла, обстріляного Маріуполя та трагедії у донецькому аеропорту, але лінія фронту у 2016 році все ж таки стабілізувалася. Зрештою, Президент і зараз вважає, що обрана ним система тиску на РФ була правильною:

– Ми сподіваємося на подальше посилення провідної ролі Європейського Союзу у процесі мирного врегулювання ситуації на Донбасі і підтримку міжнародних ініціатив України з деокупації Криму… Маю надію, що колись ми проведемо наступні саміти Україна-ЄС — дозвольте мені висловити це припущення — в Донецьку і в Ялті. Я би все можливе для цього зробив

У зовнішній політиці Порошенко із майже фанатичною впертістю, тією, яка, зазвичай, ігнорує об’єктивну реальність, проводив радикальний євроінтеграційний курс. Над цією впертістю прийнято було сміятися та — так само — прийнято було глузувати з президентських заяв. Над цими веселунами, над пащекунами, врешті решт, посміявся сам Порошенко — після проголошення омріяного безвізу з Євросоюзом, під час урочистого концерту, цитуючи російськомовного шотландця Лермонтова.

Також читайте:  Українська культура сьогодні — це престиж держави і гордість українців

ПОРОШЕНКО Петро Олексійович. Коментарі

Спільну мову з Дональдом Трампом, новим президентом США, також було знайдено. Принаймні сам Президент відгукувався про свій візит до США та про перемовини з Трампом наступним чином:

– Якщо говорити про головні мої враження від візиту в США і від зустрічі з Президентом Трампом — ключова його позиція — не давати поради, а він чітко питав: «Петро, чим тобі допомогти?». Це позиція справжнього партнера, справжнього друга України… Що стосується рукостискання — це було рукостискання партнерів. І загальна атмосфера, яка починається з рукостискання, була дуже дружня, дуже партнерська, дуже надійна і я почувався дуже комфортно

У внутрішній політиці, воістину, «з журбою радість обнялась». Падіння гривні вдалося призупинити, але на тій позначці, яка у 2013 році видавалася б страшним сном. Втім, Президент є налаштованим майже оптимістично щодо майбутнього національної валюти:

– Ми можемо говорити, що в поточній ситуації стабільності гривні нічого не загрожує. І позиція щодо золотовалютних резервів, і позиція щодо можливих запозичень є такою, що дозволяє контролювати ситуацію.

Також, від 2016 року почалося повільне, але жорстке згортання того постреволюційного «свята непослуху», яке буйно та карнавально обпекло 2014 та 2015 роки. Держава дала чітко зрозуміти, що революційно-майданівський безлад не пасує військовому часу, роблячи інколи подібне роз’яснення доволі-таки жорстко.

ПОРОШЕНКО Петро Олексійович. Коментарі

Окремо слід відзначити ще дві тенденції, які характеризують правління п’ятого президента та які йдуть пліч-о-пліч із тим приборканням норовливих, про яке йшлося вище. Перша — це українізація та декомунізація, які за три роки імплементувалися наполегливіше, аніж за п’ять ющенківських літ. Їм однозначно сприяє війна на Донбасі та осатаніла московська українофагія, але знищені пам’ятники тим, хто потопив у крові УНР, вишиванки як загальнонаціональний дрес-код та Камянське, замість незграбного Дніпродзержинська, й Горішні Плавні, замість безликого Комсомольська — все це відбулося під омофором, власне, п’ятого президента, який саме так прокоментував цей ідеологічний тренд:

Також читайте:  Міжнародний аеропорт «Бориспіль» — повітряні ворота України та її візитна картка

– Ви лише уявіть, як же було засмічено Україну цим радянськоросійським ідеологічним мотлохом! Навіть при таких темпах демонтажу в країні ще й досі залишається до тисячі монументів кривавому Іллічу….

Імена катів з карти України — геть, це не обговорюється. А от яку назву обрати собі на майбутнє — хай громади вирішують самі…

Єдине застереження — не повертатися до імперських найменувань. Я не дозволю, щоби карту України знову заплямували новоросійськими топонімами! Ми маємо завершити декомунізацію, тому що це питання є питанням національної безпеки. Рівно як і нашої відповідальності на майбутнє, і морального обов’язку перед мільйонами і мільйонами українців, винищених більшовизмом.

Друга тенденція менш очевидна та ще не надто сильно кидається у вічі. Йдеться про те, що у державі поволі з’являється власна ідеологія. Після багатовекторності 1990-их років, після того, як країну фактично роздирало між помаранчевими та біло-синіми полюсами політичної сили, нарешті з’явилася концепція «Єдиної Країни», у якої є, власне, орієнтир, вже означений наданням нам безвізу. Йдеться про поступове, але неухильне входження нашої держави до Західної Цивілізації. Але це вже тенденція на найближче майбутнє…