Сота річниця укладання Брестського Мирного Договору

0
426

2018 рік багатий на історичні ювілеї, серед яких осібно слід відзначити соту річницю укладання так званого Брестського Мирного Договору, який став не лише першим мирним договором упродовж Першої світової війни, але й беззаперечним успіхом молодої української дипломатії.

Підписанти Берестейського мирного договору: генерал Брінкманн, Микола Любинський, Микола Левитський, Олександр Севрюк, Макс Гоффманн, Сергій Остапенко

Ситуація, що склалася взимку 1918 року, була дуже загрозливою для молодої Української Народної Республіки (УНР), яка після проголошення своєї незалежності 22 січня 1918 року стала об’єктом прямої збройної агресії Радянської Росії.

Попри твердження багатьох сучасних істориків та політологів, які критикують головний державницький орган УНР — Центральну Раду — за недостатню увагу до розбудови власних збройних сил, молода держава все ж опиралася дуже активно.

Втім, сил було недостатньо й Центральною Радою було прийнято угоду укласти мир із так званими Центральними Державами — кайзерівською Німеччиною, Австро-Угорщиною, Османською Імперією та Болгарією. Центральні Держави обіцяли надати військову та збройну допомогу в обмін на продовольство.

Перемовини між Центральною Радою УНР та Центральними Державами проводилися у місті Брест (нині територія Білорусі). Українські партнери висунули одну умову — перемовини є можливими лише в тому випадку, якщо Київ залишиться під контролем УНР. Цієї умови український уряд дотримав, хоч і дуже дорогою ціною, — власне бій під Крутами та ще низка боїв на північно-східному напрямі були скерованими на те, щоб затримати російсько-більшовицькі війська, що наступали на Київ, та дали змогу підписати мирну угоду із новими союзниками.

Також читайте:  Найкраще, або нічого! Ярослав Пригара
Українська делегація у Брест-Литовську, зліва направо — Микола Любинський, Всеволод Голубович, Микорла Левицький, невідомий представник військового відомства УНР, Михайло Полозов та Олександр Севрук

Ще однією проблемою на цих перемовинах була присутність у Бресті делегації Радянської Росії на чолі зі Львом Троцьким, який був тоді народним комісаром (міністром) закордонних справ. Росія на початку перемовин категорично відмовлялася визнавати не лише УНР, але й присутність української делегації на переговорах. Лише під тиском Центральних Держав Троцький погодився на «право націй на самовизначення».

Окрім Троцького, українській делегації створював проблеми й один із союзників, а саме міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Оттокар Чернін. Він небезпідставно побоювався, що дипломатичне визнання та підписання угоди з молодою Українською Народною Республікою може збурити відцентрові настрої у тих провінціях Австро-Угорщини, які ми зараз називаємо Західною Україною, й тому мав свої вимоги до українських дипломатів.

Також читайте:  Міжнародний аеропорт «Бориспіль» — повітряні ворота України та її візитна картка
Перша сторінка Брестського Мирного Договору

У складі Української делегації не було жодного професійного дипломата та нікого, хто мав би попередній досвід дипломатичної роботи. Власне, головою української делегації був тодішній Прем’єр-міністр України Всеволод Голубович, син священика та інженер за фахом. Інші члени української делегації — Микола Левитський, Микола Любинський, Михайло Полоз та Олександр Севрюк — також не мали дипломатичної освіти й були переважно професійними революціонерами, активістами українських соціалістичних партій.

Втім, саме їм вдалося не лише забезпечити тиск представників Центральних Держав на Троцького, не лише заспокоїти графа Черніна, заявивши, що УНР не вимагатиме від Австро-Угорщини нічого більшого, аніж створення української автономії на Галичині, але й підписати Брестську мирну угоду, наслідки якої були для України дуже сприятливими.

По-перше, Україна виходила зі світової війни. По-друге, до України відходили українські етнічні території — Холмщина та Підляшшя, які, до речі, нині перебувають у складі Польщі. По-третє, і це було найголовнішим у тогочасній ситуації, війська Німеччини та Австро-Угорщини увійшли на територію України і разом із українською армією звільнили всю територію України від більшовиків.

Також читайте:  Кавалерійським наскоком нічого не зміниш. Потрібні час, терпіння і наполегливість

Фактично, мало знана, щойно сформована держава, у якої не було повноцінного дієвого державного апарату (разом із дипломатичною службою) змогла нав’язати свою волю наддержавам тодішнього світу, забезпечивши власний суверенітет та власну безпеку, вдало використовуючи при цьому потребу Центральних Держав у продовольстві. Цей мир не даремно називається у німецькій історіографії Хлібним Миром.

Безумовно, подальший перебіг подій виявився для нашої держави несприятливим та трагічним — Україна як незалежна держава зникла з політичної карти світу, але те завзяття, той патріотизм, та рішучість, з якою молоді українські політики, не будучи професійними дипломатами, наважилися відстоювати національні інтереси своєї країни перед значно досвідченішими партнерами з політичних перемовин, заслуговують захоплення та вдячності нащадків.