Павло Скоропадський — Гетьман української Держави

0
1091

У 2017 році Україна відзначала соту річницю з того часу, як почалася важка та подекуди приречена на невдачу боротьба за власну державність.

У 2018 виповнюється рівно сто років відтоді, як у цій боротьбі відбувся важливий, переломний та водночас трагічний, етап.

Йдеться про прихід до влади в Україні правоконсервативних кіл на чолі з Павлом Скоропадським — колишнім царським генералом, великим землевласником та нащадком старовинного аристократичного роду.

Ця подія досі залишається однією з найбільш контроверсійних у вітчизняній історії та продовжує викликати дискусії (подекуди дуже агресивні) не лише у середовищі істориків та політологів.

Не маючи жодного бажання перевантажувати наших читачів історичними фактами, ми спробуємо проаналізувати причини та наслідки й того, що сталося 100 років тому, і того, чому тема так званого Другого Гетьманату досі лишається актуальною.

Гетьман оглядає Сірожупанників. Позаду гетьмана — військовий міністр Української Держави О.Рогоза. Київ, вул. Катерининська, 27 серпня 1918 р.

Отже, прихід Скоропадського до влади відбувся 29 квітня 1918 року. Колишній генерал-лейтенант російської імператорської армії, який після того, як російський імператор Микола Другий зрікся престолу, запропонував свої професійні навички новій українській державі. Він командував одним з найпотужніших армійських корпусів царської армії, що вже розвалювалася. Утім, у його корпусі трималася залізна дисципліна та висока боєздатність. І саме його корпус брав активну участь у роззброєнні пробільшовицьких військових частин, які мали намір захопити Київ ще у жовтні–листопаді 1917 року.

Центральна Рада, де-факто єдина легітимна управлінська структура тодішньої України, подякувала генералові доволі-таки дивно. З одного боку, його було призначено командувачем усіх військ Правобережної України, а з іншого, професійному військовому постійно чинили перешкоди на шляху створення професійної та боєздатної української армії.

Центральна Рада складалася переважно з представників соціалістичних та народницьких партій, і тому ставлення до колишнього царського генерала, який був командиром лейб-ескадрону кавалергардського полку Миколи Другого, та знав його особисто, в очах політиків Центральної Ради був гонителем та катом українського народу, не могло не бути настороженим.

Також читайте:  На зорі Українсько-Японських взаємин (1890–1900-ті рр.)

Спроба генерала Скоропадського створити власну військову формацію, яка могла б захищати Україну, не озираючись на політиків Центральної ради, була вдалою — саме він виступив одним з ініціаторів так званого «Вільного Козацтва», потужної парамілітарної структури, яка мала б виконувати армійські та поліцейські функції.

Установчий з’їзд «Вільного Козацтва» відбувся 6 жовтня 1917 року в місті Чигирині, на якому Павла Скоропадського було обрано Головним Отаманом «Вільного Козацтва», і це остаточно зіпсувало стосунки колишнього генерала із Центральною Радою й, натомість, створило генералові авторитет серед тих, хто відроджував в Україні козацький рух.

Зрештою, обрання Скоропадського Головним Отаманом було продиктовано тим, що його предок, гетьман Іван Скоропадський очолював Лівобережну Україну у вісімнадцятому столітті, відразу після падіння Івана Мазепи.

Від того часу й до приходу до влади у квітні 1918 року Скоропадський був свідком багатьох трагічних для України подій — фактичного розгрому УНР, підписання так званого хлібного (або ж Брестського) миру з Німеччиною, приходу німецької армії до Києва та повної неспроможності «лівої» Центральної Ради зорганізувати бодай якийсь натяк на повноцінний державний апарат.

Центральна Рада, не бажаючи створювати власні збройні сили, мусила звернутися по допомогу до Німеччини.

Німецька армія звільнила Україну від більшовиків, вимагаючи у якості платні за звільнення поставок українського продовольства до Німеччини. Забезпечити збір та постачання продовольства Центральна Рада була не в змозі, і тому німецькі військові в Україні та кайзер Вільгельм Другий у Берліні почали відчувати потребу в інших союзниках в Україні.

Гетьман Павло Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту до Берліна у вересні 1918 р.

Такими союзниками могли б бути представники великої української буржуазії та великі українські землевласники, до яких належав і генерал Скоропадський. Ці люди мали низку власних політичних партій, які не входили до Центральної Ради, та свого ідеолога — В’ячеслава Липинського, історика, філософа та затятого наукового опонента Михайла Грушевського. Саме вони на початку квітня 1918 року почали перемовини з німецьким командуванням в Україні та створили своєрідну альтернативу Центральній Раді — так звану «Українську Народну Громаду».

Також читайте:  Україна відзначає 100-ту річницю бою під Крутами

Політичним фронтменом цього руху, якщо можна так висловитися, було призначено Скоропадського. 28 квітня з допомогою німецьких збройних частин Центральну Раду було розпущено. Цьому розпуску передував так званий з’їзд хліборобів, насправді ж, — великих землевласників, на якому Павла Скоропадського було обрано Гетьманом усієї України. Республіканську форму правління було скасовано, уся влада зосереджувалася в руках Гетьмана, Україна перетворювалася на монархію й змінювала свою офіційну назву. Українську Народну Республіку заступила Українська Держава.

Вона проіснувала лише дев’ять неповних місяців, але за цей час Гетьман Скоропадський, спираючись на царських управлінців українського походження, сформував повноцінний державний апарат. Також були зроблені такі суттєві кроки в справі відродження української культури та освіти:

  • створено Українську академію наук;
  • відкрито Національну художню галерею;
  • відкрито два університети — у Катеринославі (сучасний Дніпро) та в Кам’янці-Подільському;
  • українізовано Університет Святого Володимира в Києві.

Окрім університетів, уряд Скоропадського активно відкривав українські гімназії, у яких обов’язковими навчальними дисциплінами були українська мова, історія України, географія України та українське народознавство.

Дипломатична служба Української Держави також була значно ефективнішою за дипломатичну службу УНР.

Українську Державу Скоропадського визнали понад 30 країн світу. До роботи було залучено людей із зв’язками при монарших дворах Європи, що значно полегшило та спростило процес міжнародного визнання гетьманської держави.

Попри певний спротив з боку німецького військового командування, активно велася розбудова українських збройних сил. Було створено 8 піхотних корпусів у складі 54 піхотних та кавалерійських полків, 48 артилерійських та 38 важких артилерійських полків тощо.

Причиною загибелі Української Держави стала несприятлива зміна геополітичної кон’юнктури — восени 1918 року почався розпад Австро-Угорщини, а в листопаді того ж року — революція в Німеччині.

Молебень на київському Софійському майдані після проголошення Павла Скоропадського гетьманом України, 1918 рік

Німецькі війська залишили територію України, і перед гетьманською владою постала проблема пошуку нових союзників.

З огляду на те, що дипломатичний корпус Української Держави, де кожен другий-третій дипломат або мав баронський титул, або вчився у Великій Британії, мав гарний вишкіл та високий рівень професіоналізму, встановлення нормальних взаємин із державами Антанти, які перемогли Німеччину, не мало б становити жодної проблеми. Утім, Антанта, насамперед Франція, висунула одну умову — Україна мала б налагодити нормальні зв’язки з білою антибільшовицькою Росією.

Також читайте:  Не втрачаючи ні хвилини, сприяйте еміграції капіталів...

Гетьманський уряд погодився на це, видавши відповідний документ, який тодішньою опозицією, соціалістичними партіями із розігнаної Центральної Ради було розцінено як документ про федерацію із білогвардійцями, що й стало приводом до антигетьманського повстання й до захоплення влади представниками лівих українських партій.

Гетьманська влада та система державного управління, які перебували у стані становлення, не змогли придушити це повстання, до того ж багато представників гетьманської адміністрації переходили на бік повстанців. Традиція ненавидіти чинну владу, як бачимо, є дуже давньою на наших землях.

На превеликий жаль, українські «ліві», які прийшли до влади після Скоропадського, виявилися неспроможними втримати цю владу. Вони отримали війну на три фронти — проти Антанти, проти білої Росії, проти червоної Росії — й програли цю війну. Справу українського державотворення було відкладено фактично до 1991 року.

— Попри численні помилки та прорахунки, часи Української Держави були періодом найбільшого виявлення української творчості у сфері політичного, економічного й культурно-просвітного будівництва.

Так писав у своїх спогадах, перебуваючи в еміграції, видатний український історик Дмитро Дорошенко, який очолював зовнішньополітичне відомство Української Держави з червня по жовтень 1918 року.

Утім, попри гіркий досвід численних поразок у 1917–1921, попри важке становлення української державності в 1990-х та 2000-х роках, сьогодні ми можемо констатувати, що Україна відбулася. Успіхи нашої держави на міжнародній арені та послідовний поступ на шляху євроінтеграції свідчать про те, що гіркий досвід наших попередників, зокрема й засновників Української держави-1918, враховано.