Наскільки складно бути дружиною Посла в ісламській країні?

0
63

Що знають про Україну в Ірані? Що вдалося зробити нашим дипломатам для просування національних інтересів України в цій державі? Яким є особливості жіночого дрес-коду в Ісламській Республіці Іран? Ексклюзивно для FD розповідає дружина Надзвичайного і Повноважного Посла України в Ісламській республіці Іран пані Ірина Бурдиляк.

Ви є дружиною Посла в ісламській країні. Наскільки складно виконувати функції, властиві дружині Посла саме в Ірані?

— В Ірані для мене було великим сюрпризом те, що на церемонію вручення вірчих грамот президенту Хасну Роухані запрошують не лише послів, але й дружин. Чесно кажучи, далеко не в усіх демократичних країнах дружин послів запрошують на таку церемонію. Я не могла оминути такої нагоди. Одяглася відповідно до ісламського дрескоду — у чорне.

Хоча насправді це був мій вибір. Мене вразили очі президента Роухані: харизматичні, надзвичайно розумні, проникливий погляд. Пан Президент знає п’ять мов, освіту отримав у Європі. Тож його світогляд набагато ширший ніж той, який можна було б уявити.

Взагалі, той Іран, який ховається за медійними штампами, і справжній Іран дуже різні. Іран — доброзичливий, яскравий, привітний, динамічний і щирий. І тільки, коли буваєш чи живеш тут, відчуваєш справжній смак країни з таким надзвичайним історичним минулим. Іранці — надзвичайно освічені. Багато хто з них отримав дипломи у Європі чи США. І часто другу чи третю освіту іранці здобувають після 40 чи навіть 50-ти років. Це може бути іноземна мова чи історія мистецтва, наприклад. І держава дає можливості робити це безкоштовно.

А що стосується дрес-коду, то, чесно кажучи, я не відчуваю шаленої дискримінації жінок. Тегеран різнобарвний, манто і русарі різнокольорові. І молодь виглядає дуже стильно і модно. Коли моя старша донька прилітає до нас у гості, то з радістю зав’язує хустинку на зразок моди 60-х і радіє від можливості змінити образ. Нам, жінкам, не звикати до перевтілень.

А от де жінки точно не дискриміновані, то це у сфері обслуговування. Жінки не продають овочі чи фрукти, не прибирають вулиць і взагалі не виконують ніякої фізично важкої роботи. Чи це не найвищий ступінь турботи про жінку?

У родині жінка керує, як і скрізь у світі. Безумовно, стратегічні питання фінансового забезпечення лежать на чоловіках. Але управління життєдіяльністю покладене на жінок. Розумний розподіл повноважень.

Чи є в Ірані клуб, що об’єднує дружин послів? Чи берете Ви участь в його роботі?

— Такий клуб, звісно, є. Щонеділі влаштовує зустрічі дружина іранського Міністра закордонних справ пані Заріф. Вона бездоганно володіє англійською і читає лекції із спіритуалізму для дружин послів, а також знайомить нас з іранською культурою та звичаями. Для нас часто влаштовують концерти народної музики. Разом з дружинами інших послів ми відвідуємо виставки. Я дуже люблю сучасну іранську мініатюру і не оминаю нагоди побувати у галереях, щоб поспілкуватися з художниками і поринути у містичний світ перської художньої культури.

В Ірані є українська діаспора?

— Про неї говорять дуже мало, на жаль…

Переважно, це — жіноцтво, українки, які вийшли заміж за іранців. Більшість із них прийняла іслам, але саме вони, насправді найбільш поширюють українську культуру. У Посольстві, ще за попередників мого чоловіка, працювала школа. Так звана українська недільна школа. Якщо виходити з реалій Ісламської країни, то заняття у ній відбувалися щоп’ятниці або ж щосуботи. Наразі Посольство переїхало до нового приміщення і чудове нове приміщення з’явилося у школи. Вже є нові парти, нові українські підручники привезли. Одним словом, є усе необхідне для навчання дітей. Для дітлахів, які живуть у мусульманській культурі, дуже важливо бодай раз на тиждень побути в українському оточенні, поспілкуватися українською мовою та побути серед інших таких самих дітей. Що ж стосується популяризації української культури, то тут трохи складніше, адже є специфіка мусульманської країни. Вона полягає в тому, що для виступу на сцені потрібні спеціальні дозволи, адже існують певні вимоги до відбору музичних творів. Чоловік та жінка не можуть бути разом на одній сцені, навіть якщо вони чоловік та дружина. Тому чудово було би запрошувати до Ірану чоловічі колективи. Позаминулого року в Ірані проводився фестиваль дитячих лялькових театрів і Україна брала в ньому участь. Для діток це було справжнє свято.

Найулюбленіші свята малечі — Новий рік, Різдво разом зі Святим Миколаєм святкуємо щорічно і щедро. Веземо подарунки для кожного з України. Співаємо, граємо разом.

Маленьким українцям, які лише раз на рік доторкаються до справжньої України, буваючи у бабусі, важливо чути мову і знати наші традиції, щоб остаточно не асимілюватися.

Чи щось змінилося у цій ситуації у зв’язку з тим, що у МЗС запрацювало Управління публічної та культурної дипломатії?

— Так, від минулого року почали з’являтися кошти на презентацію української культури. Ці кошти можна витратити на іміджеві проекти: виставки художніх чи фото робіт про Україну, дублювати фарсі фільм про Україну.

Можна книжки перекладати на мову країни. Є багато ідей. Працюємо над їх втіленням.

Чи займаєтеся Ви та дружини інших Послів благодійністю в Ірані?

— В Ірані благодійна діяльність, яку проводять дружини іноземних дипломатів, вже стала традицією. Це і допомога онкохворим, і допомога дітям із бідних родин.

Фарсі, державну мову Ірану, вивчають у Київському університеті. Як взагалі здійснюється студентський обмін між нашими країнами?

— Студенти з України регулярно їздять до Ірану. Аспіранти також. Можу сказати, що серед українців є багато людей, які знають фарсі на професійному рівні. Маю зазначити, що студентський обмін між нашими країнами здійснюється дуже інтенсивно. Це стосується не лише вивчення мов. Цьогоріч близько півтори тисячі іранських студентів в’їхали до України, щоб вивчати різні спеціальності, зокрема медицину. Минулого року таких студентів було лише 150. Іранці дуже люблять Україну. Вони часто їздять до Одеси. Люблять Київ. І треба принагідно зазначити, що шлюби іранських чоловіків з українками міцні і довготривалі, що свідчить про спільність ментальності народів.

Наскільки великим є інтерес до української культури в Ірані?

— Зацікавлення є. І українською культурою і українською мовою. Мова, поки що, не вивчається, хоча мій чоловік виступив ініціатором створення кафедри української мови у Тегеранському університеті. Є попередня домовленість із КНУ імені Шевченка. Втім, ініціатива йде все ж таки не від іранської сторони, а від нас тому, що ми розуміємо, що це буде українське лоббі — якщо ми створимо цю кафедру. У нас з чоловіком є досвід створення такої кафедри, адже коли Сергій Анатолійович був Генеральним консулом України в Шанхаї, він зініціював і започаткував кафедру україністики у місцевому університеті іноземних мов. Відкрити кафедру української мови у Тегерані буде непросто, адже замало відповідних кваліфікованих кадрів, які могли б очолити її, власне, з іранського боку. У нас є кандидатури, перспектива створення української кафедри зберігається і я впевнена, що наступного навчального року ця кафедра стане реальністю. Що стосується зацікавлення Україною, то між українським та іранським народом є дуже давні зв’язки, які сягають сивої давнини. Є дещо спільне у фольклорі та у народних звичаях.

Доісламська релігія іранців та дохристиянська релігія українців мають багато спільного. Тож зацікавлення є і ми докладаємо максимум зусиль, щоб інтерес до України не згасав.

Чого б Ви хотіли б побажати читачам нашого видання?

— Передусім хотіла би привітати усіх з іранським Новим роком і святом Весни — Новрузом! Це свято має глибоке історичне коріння. Українців і персів поєднує, наприклад, спільна традиція розмальовувати писанки і фарбувати крашанки. Ми робимо це до Великодня, а іранці — до Новрузу. Це свідчить про однаковий світогляд. Тому бажаю нашим народам порозуміння і толерантності у стосунках. А ще — достатку родинам, здоров’я і миру! Ноуруз мобарак!